Згідно з Версальським договором від 1919 року, Німеччині було заборонено мати бронетехніку, однак, підписаний трохи пізніше Булонський протокол дозволяв Веймарській республіці мати обмежену кількість бронетранспортерів та поліцейських бронеавтомобілів. Після приходу до влади Гітлера Німеччина розпочала підготовку до війни, яка, згідно з німецькими планами, мала пройти блискавично. Така концепція передбачала високу мобільність підрозділів, що, в свою чергу, вимагало великої кількості різної техніки – як звичайних вантажних автомобілів, так і броньованих транспортних засобів. Серійне виробництво бронеавтомобілів у Німеччині було відновлене у 1934 році, а вже у 1936 році вони штатно входили до складу розвідувальних підрозділів (до складу яких входили і бронеавтомобілі Sd.Kfz. 247 Ausf.B). З початком бойових дій парк бронетехніки поповнювався трофейними зразками, серед яких був один із найкращих бронеавтомобілів Другої світової війни Panhard 178 (у Вермахті він отримав позначення Panzerspähwagen P 204(f)). Також у німецькій армії масово завтосовували напівгусеничні бронетранспортери. Багатозадачність, закладена при їх проектуванні, дозволяла використовувати такі броньовані машини як для перевезення особового складу, так і в якості платформ для монтажу різного роду озброєння або обладнання. Найбільш поширеним зразком бронетранспортерів Вермахту були напівгусеничні броньовані транспортери сімейства Sd.Kfz.251