Історія німецьких легких чотириколісних бронеавтомобілів (leichter Panzerspähwagen) розпочалася в середині 1930-х років, коли виникла потреба в заміні застарілих моделей Sd.Kfz.13 та 14. Нова серія створювалася на спеціалізованому стандартизованому шасі (Einheitsfahrgestell) фірми Horch, яке мало повний привід, незалежну підвіску та двигун, розташований позаду.
У новій серії випускалися різні модифікації легких бронеавтомобілів. Наймасовішим варіантом став Sd.Kfz.222, з 1935 по 1943 рік було виготовлено 989 одиниць. Бронеавтомобіль призначався для розвідки та був озброєний 20-мм автоматичною гарматою KwK 30 або 38 і спареним кулеметом MG 34. Характерною рисою Sd.Kfz.222 була відкрита зверху десятигранна башта, захищена розкладними сітчастими екранами від ручних гранат. Екіпаж машини складався з трьох осіб: командира/навідника, заряджаючого та водія.
Інша модель, Sd.Kfz.223, виконувала роль машини зв’язку та розвідки, забезпечуючи контакт між розвідувальними підрозділами та штабом. Головною її особливістю була потужна радіостанція з великою складною рамковою антеною (Rahmenantenne). Загалом було випущено 550 таких бронеавтомобілів. Модифікації Sd.Kfz.260 та 261 (Kleiner Panzerfunkwagen) розроблялися як спеціалізовані броньовані радіостанції для вищих штабів та підрозділів зв’язку. Вони мали такий самий бронекорпус, як і розвідувальні моделі, але не мали башти та озброєння (екіпаж мав лише пістолет-кулемет для самооборони). Завдяки відсутності башти всередині було достатньо місця для екіпажу з чотирьох осіб та великої кількості радіообладнання. Разом було виготовлено 493 одиниці цих моделей.
Всі ці бронеавтомобілі добре себе зарекомендували в умовах бойових дій, та завдяки своїй надійності залишалися в строю до самого кінця війни у 1945 році.