Командування Вермахту у своїх планах ведення блискавичної війни добре розуміло роль автотранспорту. Надійне забезпечення рухливості бойових підрозділів, доставка військових вантажів, боєприпасів, транспортування особового складу, озброєння та інші завдання покладалися на вантажні автомобілі. Однак з настанням осені 1941 року в умовах бездоріжжя Східного фронту тисячі машин Вермахту стали застрягати у мокрому грунті та снігу. Було ухвалено рішення ставити на частину вантажівок замість заднього мосту гусеничний візок. Це було зроблено в рамках програми ‘Маультир’ (Мул) – створенні напівгусеничного вантажного транспорту підвищеної прохідності для потреб Вермахту. У 1942 році німецька промисловість почала випускати напівгусеничні автомобілі на базі тритонних вантажівок, серед яких були KHD S3000/SS M компанії Klöckner-Humboldt-Deutz (на шасі KHD S3000) та Ford V3000S/SS M (на шасі Ford V30).
Маультир виробництва KHD отримав армійський індекс Sd.Kfz.3c, а Ford – Sd.Kfz.3b. Машини були універсальними і мали відмінну прохідність, вони перевозили по бездоріжжю особовий склад і вантажі, буксирували гармати, з встановленими в кузові автоматичними пушками використовувалися як зенітні самохідні установки, а варіанти із закритим кузовом могли використовуватися як санітарні армійські машини. Починаючи з 1943 року, на вантажні автомобілі Вермахту почали встановлювати кабіни спрощеного типу (‘Einheitsfahrerhaus’), це було зроблено з метою спрощення виробництва. Такими кабінами, у свою чергу, були оснащені і деякі напівгусеничні Маультири.